Ми можемо зіграти тільки те, що розуміємо

Повідомляє s1.studway.com.ua 24.04.2019 15:17

Фото з мережі Інтернет

Ми зустрічаємося з Анною біля службового входу до театру. Вона виглядає стримано й суворо, але таке враження зникає після початку розмови. Співрозмовниця зацікавлено вислуховує кожне питання, багато розповідає про своє життя. Майже весь час усміхається і багато жестикулює.

Анна Грінчак – акторка Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. Грає в «Оголеній зі скрипкою», «Жирній свині», «Дрібницях життя», «Загадковому нічному вбивстві собаки» та інших виставах.

Вона заглиблюється в кожного героя, щоб легше відчути роль, чує дзвінки ваших телефонів під час вистав, а у вільний час займається рукоділлям і викладає в університеті. Який аромат має театр і які вони, сучасні студенти театральних вишів, розповідає Анна.

Навчання – це постійні репетиції

Акторською майстерністю займаюся вже приблизно п’ятнадцять років. У тринадцять я пішла до театральної студії в Макіївці Донецької області. Там грала всюди, навіть у казці про трьох поросят. Студія мала розважати дітей, тому ми виступали в дитячих садках і школах.


Потім, наче в мріях, з першого разу вступила до театрального інституту. Навчання – це постійні репетиції різних робіт та уривків. На четвертому курсі ми мали поставити чотири обов’язкові вистави, щоб зіграти різнопланові ролі. Наш керівник відповідально підійшов до завдання, тому ролі справді були різного типажу. Пам’ятаю, що грала сваху, злу дружину радянського працівника, дівчинку Ґольдоні, яка хоче вийти заміж.

Про початок театрального життя

У театрі особливий запах. Тут змішаний аромат нафталіну, килимів, лаку для волосся, оксамиту, велюру, деревини і сцени. Коли я повертаюся сюди після відпустки, відразу згадую цей запах.

Театр – це абсолютно інший етап. В інституті, як у школі, більш-менш комфортні умови. Прихід до театру – бентежний момент. Ти переймаєшся, щоб усе вийшло, адже треба багато працювати.

Відразу після навчання я пройшла прослуховування і потрапила до театру. Перше, у чому я взяла участь, – це вистава «Камінний господар». На неї не продавали квитків до партеру: там сиділи актори, на яких направляли світло. Це незвичний хід і дивовижне дійство, адже артистів звикли бачити на сцені. Я сиділа в костюмі, у гримі і дивилася виставу. 


Далі були персонажі без слів, масовки й танці. За три роки з’явилася перша серйозна роль у «Дивній місіс Севідж». Я грала дівчинку Фейрі, яка жила в божевільні. Тоді період репетицій тривав два роки.

Кожна роль – з нуля

Глядач бачить лише результат – виставу. Насправді це процес, який може тривати півроку, рік або навіть два. Після розподілу ролей починається підготовка, коли я збираю матеріал. Цікавлюся постаттю автора: що він ще написав, які п’єси перетинаються з тією, у якій гратиму. Його твори можуть «підказати», що він мав на увазі. Якщо п’єса відома, дивлюся інші постановки. Намагаюся виписати, що про мого персонажа кажуть і що я сама собі про нього говорю. Також підбираю костюм і зачіску для репетицій, які прописані в п’єсі або які пропонують режисер і художник. Наприклад, для ролі Фейрі я щодня заплітала дві коси й одягала платтячко, бо так зазначав автор.

Ми можемо зіграти тільки те, що розуміємо. Усередині нас намішано багато якостей, але деякими з них ми не користуємось у повсякденному житті. Кожному з нас притаманна і злість, і любов, і ненависть. Персонаж це все відчуває, але спосіб вираження емоцій у кожного індивідуальний. Іноді намагаюся дотягнутися до свого героя і знайти його в собі.

Підготуватися завжди важко. Кожна роль як з нуля. Це наче будинок, який зруйнували, а я знову складаю його цеглина за цеглиною. Кожного разу щось заново опановую: займаюся хореографією чи вокалом.

Про життя всередині вистави

У театральній студії вчать: коли на сцені відбувається щось незаплановане, треба вдавати, нібито так треба. Тоді ми не зіпсуємо реакцію глядача. Можна забути текст, вийти не в тому одязі, невчасно з’явитися. Зазвичай глядач цього не помічає, якщо не з’являється велика пауза. Усередині вистави постійно вирує життя.

Одного разу на сцені випадково розбили келих. Після цього артисти мали ходити босоніж і сідати на підлогу. У такі моменти думаєш про те, як би не поранитися, щоб глядач не помітив крові, і як її приховати, якщо вона буде. Адже це відвертатиме його увагу.

Коли конфузи трапляються зі мною, не так на них зважаю. У виставі «Жирна свиня» я граю дівчинку з великою вагою. Тому мені зробили об’єм спереду і ззаду. За сценою стояв стілець мого партнера зі змінним одягом. Я вирішила перед виходом присісти, а місце було лише на ньому. Якраз налаштовувалася на драматичну сцену. Виходжу й помічаю, що очі партнера збільшилися. Він обіймає мене і щось швидко струшує ззаду. Потім мені розповіли, що весь одяг зі стільця ліг на мої форми. У результаті партнер усе скинув і ногою жбурнув до куліс.

Реакція – це обмін енергією

Раніше було важко позбутися страху відповідальності перед собою, режисером і глядачами. Тепер я виходжу на сцену, щоб розказати історію. Немає хвилювання, яке обмежує: є приємний трепет перед зустріччю з глядачами. Це маленьке свято, бо цікава їхня реакція.

Глядачі реагують на все. Якщо акторам складно стримувати сміх на сцені, вони це можуть помітити. Тоді хихочуть над тим, як ми намагаємося владнати проблему.

Бреше той артист, який каже, що прийшов до акторства зовсім не по оплески й славу. Це публічна професія, бо ти йдеш показувати себе людям. Приємно, коли аплодують і дарують квіти. Протягом двох годин на сцені я віддаю глядачеві свої сили, момент його реакції в кінці – це обмін енергією. Він дякує і повертає навіть більше, а частину забирає із собою. В іншому разі – це гра для пустої зали, після якої відчутне виснаження.

Вистави можуть викликати і позитивні, і негативні емоції. Головне, щоб вони схвилювали й зворушили щось усередині. Так, щоб людина вийшла з театру і про щось подумала, перевірила своє ставлення до того, що побачила.

Невіддільна й важлива частина акторського життя – це гастролі. Якщо все добре, то вони відбуваються двічі на рік. Усі люблять зміни обставин. Ми об’їздили майже всі обласні центри України. Нещодавно повернулися з Ізраїлю. Також два тижні були в Лондоні. Нас повсюди сприймали добре.

Про події в залі

Ми все чуємо й помічаємо. Події в залі можуть порушити процес. Від несподіваності навіть текст забувають. Страшно, коли глядачу стає зле. Начебто граю на сцені, але непокоюся за нього. Я розумію глядачів, у яких дзвонить телефон. Хтось не вміє вимикати звук, хтось думав, що вимкнув. Не можу зрозуміти людей, які підіймають слухавку й пояснюють, чому не можуть говорити.

Іноді на невідповідну виставу, наприклад 16+, приходять із дітьми. Вона не розрахована на те, щоб їм було цікаво. Тому діти починають щось просити чи кудись іти.

Одного разу жінка непомітно пронесла в сумці собаку. Згодом тварині стало нудно, і вона вирішила погавкати. Наша зала не передбачає, що туди можна зайти і когось вивести. Ми сподівалися, що тварина мовчатиме. Але час від часу вона видавала якісь звуки.

Критика = розвиток

Вважаю, що критика правдива, бо з боку видніше. Що зможу і вважатиму за потрібне, те візьму й виправлю. Моє уявлення про себе відрізняється від того, як я насправді граю. Хотілося б бути ідеальною і талановитою, нічого не робити, а просто бути. Я завжди питаю думку критиків, колег, друзів і знайомих. Головне, щоб це було об’єктивно, а не на основі особистих симпатій чи антипатій.

Похвала важлива, але вона не дає розвиватися. Якщо весь час хвалити, то це неправда. Піднести за суттєві речі й показати, де треба допрацювати, – ось це дає зростання.

Про якості, важливі для актора

Звичайно, без таланту нікуди, проте актор усе одно має ограновувати, як діамант, свій дар. Важлива самопожертва. Треба віддати весь свій особистий час. Усе життя підкорегувати під акторський графік. Репетиції в театрі тривають із десятої до тринадцятої години. Далі я викладаю студентам в інституті. О п’ятій вечора в мене вже грим, за 45 хвилин – танцювальна репетиція. Стільки ж я маю до вистави, встигаю випити кави. О сьомій початок, о дев’ятій завершення. Удома я за годину. Люблю рукоділля, тому іноді ще встигаю пов’язати.

Актору треба вміти підкорятися. З одного боку, професія вимагає індивідуальності та вміння виражати її в ролях. З іншого боку, ти маєш виконувати те, що тобі говорять: виходити на сцену в костюмі й грати в декораціях, які підібрав художник, грати в п’єсі, яку тобі дали. Але ми свідомо йдемо на це.

Треба бути співавтором із режисером. Я намагаюся зрозуміти, як він бачить мою роль, і намагаюся втілити це, додавши своє ставлення до персонажа та історії. Актори – найголовніший складник вистави, адже від їхнього відтворення залежить результат.

У кіно є другий шанс, у театрі – ні

У театрі складніше. Для сцени потрібні здібності, для іншого можна без освіти. Наприклад, для великої сцени потрібен голос. Його становлення займає час у театральному інституті. 


Я завжди була направлена на театр, а кінематографом не займалася цілеспрямовано. Знімалася, якщо були випадкові ситуації або кликали. Не так багато часу залишається на кіно. Треба працювати над собою, ходити на кастинги, зв’язуватися з асистентами… Тим більше, в еру «Фейсбуку» тільки так і робиться.

У кіно є другий шанс, а в театрі – ні. Під час знімання можна сказати: «Стоп. Давайте ще раз». У театрі виходиш на сцену, і вже як піде. Потрібно бути максимально готовими й зібраними. Я начебто заряджаюся на довгу дистанцію, а не просто запам’ятовую чотири репліки, відіграю їх і відразу забуваю.

Унаслідок репетицій та освоєння ролі можна відкрити в собі раніше не бачені межі, інші емоції та відчуття. У кіно процес побудований так, що ти робиш тільки те, з чим дуже добре справляєшся. Режисери рідко мають змогу витягнути з артистів більше за те, що відбувається першої секунди. Через обмежений час і фінанси все треба робити дуже швидко!

Про освіту й студентів

Освіта важлива, хоча тепер актором може стати кожен, закінчивши курси на каналі чи якусь школу і потрапивши до фільму чи серіалу. Коли я навчалася, то на кастингах висували вимогу: мати акторську освіту чи вчитися на акторському факультеті. Театр і кіно змінюються, «спускаються» до глядача, використовують його мову, стають ближчими.

Я викладаю сценічне мовлення в інституті вже чотири роки. Мої студенти волелюбні, творчі, але зосереджені на собі. Мене виховували для суспільства, а їх – для себе, як особистостей. Коли вони приходять до театрального інституту, їм потрібно навчитися командної роботи. Театр і кіно – це справа колективна: якщо разом нічого не відбуватиметься, результату не буде.

Вони відкриті, чесні й сміливі. Не схожі на тих, які були чотири роки тому. Вони знають, чого хочуть. Іноді імпульсивно, але через характер проявляють свої бажання. У них є стрижень, вони можуть далеко піти.

Коли я вступала до театру, мій педагог Олег Раєнко сказав: «До театру легко потрапити – складно в ньому залишитися». Усе залежить від бажання та працездатності випускника, а не від його віку. Актори з досвідом розуміють людину, яка тільки-но закінчила університет. У нас у театрі вони допоможуть і виправлять.

З деякими студентами я вже працюю на сцені. Рідко у виставах беруть участь актори одного віку. Якщо це родина, то має бути дитина. В усякому разі її гратиме людина, яка нещодавно закінчила театральний. Тут усі одне одному допомагають, наскільки це можливо. Ми працюємо заради спільного результату: і студент, і дорослий артист.

Акторство – пристрасть досягнення цілей

З погляду драматургії, усе, що відбувається в нашому житті, – акторство. Коли мені потрібно отримати якусь довідку або домовитися про щось, я починаю по-особливому просити. Ти хоч-не-хоч використовуєш майстерність. Сподіваюся, що всі в житті так роблять.

Ми перевтілюємося в акторів, коли потребуємо чогось, щоб дійти до своєї мети. Я кажу не про обман, а про жагу досягти цілі. Це і є акторська майстерність.

Опубліковано : 24.04.2019 15:17